Продавці грошей

Вікторія Руденко, Костянтин Дружерученко, "Контракти", №27, 2010

http://www.kontrakty.com.ua/show/ukr/article/4/27201012408.html

Здебільшого private equity фонди — єдине джерело фінансування для представників середнього бізнесу. Залучення стратегічного інвестора не зав­жди є доцільним, банківські кредити нині дуже дорогі і видають їх далеко не всім, внутрішній борговий ринок закритий, а вимоги для залучення акціонерного капіталу на міжнародних ринках (IPO, Private Placement тощо) для невеликих компаній часто є непосильними.

В Україні активно працює близько 10-ти private equity фондів: Advent International, SigmaBleyzer, Euroventures, Icon Private Equity, P&S Group, «Діалог Плюс» тощо. Багато з них створювалися ще у 2008 році на кошти міжнародних фінансових організацій, західних суверенних, доброчинних та пенсійних фондів, страхових компаній, а також приватних осіб. У кризу перспективні проекти знай­ти було майже нереально, тож пошук компаній рrivate еquity фонди відновили лише зараз, коли українська економіка трохи отямилася від шоку 2009-го.

Життєвий цикл таких грошових пулів зазвичай становить 5–10 років. За цей час управляючі мають знайти та здійснити інвестиції, збільшити вартість придбаних компаній і вийти з них із прибутком (очікувана дохідність інвестицій — не менш ніж 25–30% річних).

Наразі фонди рrivate еquity готові вкладати в українські компанії в середньому від $5 млн до $10 млн в обмін на 25–60% частки компанії. Якщо підприємство потребує більшого фінансування, управляючі фондами готові розглядати варіанти співпраці: Horizon Ca­pi­tal, наприклад, нещодавно закрила операцію з купівлі частки компанії Агро-Союз за $40 млн. Щоправда, великі інвестиції нині радше виняток, для мінімізації ризиків управляючі воліють залучати співінвесторів.

Попри те що інвестори декларують свою готовність вкладати, на практиці отримати гроші сьогодні значно складніше, ніж у 2007–2008 роках. Фонди готові інвестувати лише у компанії — лідери ринку, які навіть в умовах кризи отримували дохід і мали стабільний попит на свою продукцію. Наразі інвестори розглядають проекти у FMCG та агросекторі, але вже у 2011–2012 роках, за словами управляючих фондами, будуть можливими операції у фінансовому секторі, ретейлі та фармацевтиці, а також у сфері телекомунікацій.

Не лякає інвесторів і велике боргове навантаження бізнесу, але тільки у тому разі, якщо залучені кошти справді допоможуть розв’язати фінансові проблеми компанії та збільшать її вартість. А ось охочих інвестувати у старт-апи після кризи поменшало: зазвичай вдалим виявляється один проект із кількох десятків, а таких ризиків нині не можна собі дозволити.

«Якщо власник сам звертається до нас за фінансуванням, йому потрібно скласти коротке резюме бізнесу: що це за компанія і в якій сфері вона працює, яка зараз ситуація у галузі», — розповідає директор КУА «Діалог Плюс» Олег Жадан. Ухваленню позитивного рішення сприяє і наявність у менеджерів компанії бізнес-плану або стратегії розвитку на найближчі три-п'ять років: інвестори мають розуміти, на що витратять залучені кошти.

Наступний етап — дью-дилідженс компанії. Найчастіше перевірку фонд здійснює власними силами і своїм коштом. «Ми зацікавлені в тому, щоб компанія була оцінена саме нашими фахівцями, ми не хочемо брати на себе чужих ризиків», — пояснює Олег Жадан. Якщо обидві сторони дійшли компромісу, компанія і фонд укладають договір про співпрацю, після чого інвестори отримують частку в портфелі компанії. Весь процес від початку переговорів до моменту входження у капітал може тривати від трьох-чотирьох місяців до року.

Якщо після проведення дью-дилідженсу фонд відмовляється від інвестування, компанії, найімовірніше, доведеться частково компенсувати проведені роботи (в середньому $50 тис.). Натомість у власника на руках залишається весь пакет документів за результатами перевірки. За словами управляючих фондів рrivate еquity, попри те що охочих отримати фінансування багато, інвестувати у середній бізнес в Україні досить важко. «Головна проблема — переоцінка підприємцями вартості власного бізнесу, а також власних досвіду і знань», — ділиться спостереженнями генеральний директор КУА «Діалог Плюс» Олег Жадан. На його думку, віт­чизняні підприємці часто не мають навичок складання бізнес-планів, їм важко спрогнозувати розвиток ринку, ще важче — уявити, якою буде компанія за кілька років. Ще одна проблема — неготовність власників до змін. Українські підприємці, які самостійно з нуля створювали бізнес, не бачать необхідності у різноманітних реорганізаціях або реструктуризаціях, вони не готові ділити з інвесторами керівні посади та хворобливо сприймають спроби фонду брати участь в управлінні компанією. Інвестбанкіри скаржаться на те, що основні власники бізнесу часом сприймають їх як ворогів, які при нагоді «зіллють» їхній бізнес конкурентам. Та управляючі фондами запевняють, що вихід із компанії завжди узгоджується з основними власниками бізнесу, крім того, останні завжди мають першочергове право на викуп.

Як уже зазначалося, фонди прагнуть брати активну участь в управлінні придбаною компанією. До речі, саме тому управляючі дедалі частіше прагнуть отримати контрольний пакет акцій. Зазвичай фахівці готові допомагати акціонерам і топ-менеджерам компаній розроб­ляти бізнес-плани і стратегії розвитку компанії, здійснювати реорганізацію бізнесу та реструктурувати борги. Крім того, західні інвестори наполягають на міжнародних стандартах фінансової звітності та європейській моделі управління бізнесом. Вони, як і власники бізнесу, зацікавлені у зростанні вартості компанії. Адже за три або п'ять років їм потрібно буде зафіксувати прибуток.

 

 

Ваш вихід!

Голова ради директорів біржі ПФТС Ірина Заря

готова до IPO вітчизняних компаній в Україні

вже цього року

 

Чому українські біржі дотепер не стали джерелом капіталу для вітчизняних компаній?

— Проблема не в біржі. Для початку необхідна достатня кількість емітентів, готових виходити на фондові майданчики. Власники й керівники компаній мають зрозуміти, що продаж частини акцій на біржі — вигідніший спосіб залучення капіталу, ніж кредитування або випуск облігацій. Необхідно, щоб у вітчизняних гравців сформувалася відповідна психологія. Емітент має розуміти, що якщо він прагне залучити серйозні кош­ти, слід продати не 5% акцій, а 20%. Крім того, під час кризи пожорсткішали вимоги учасників ринку, зокрема емітенту необхідно розкривати про себе більше інформації.

Чи багато в Україні таких емітентів?

— Такі емітенти є. Та для розвитку ринку необхідні адміністративні рішення з боку держави. Наприклад, у багатьох країнах, якщо емітент виходить на закордонну біржу, то він зобов'язаний частину випуску акцій розмістити на біржі у своїй країні. У нас такі нормативні акти існують уже понад десять років, але не працюють. Держава могла б показати приклад продажу частини своїх активів на біржі. Так свого часу сталося в Росії: оголошувалося «всенародне IPO», продавалося 10% великої держкомпанії. Цей пакет дробився на дуже маленькі частини, купити які могли всі охочі. Колись так само вчинив і Китай. Звісно, це мало демонстративний характер, але й принесло свої плоди. Держава такими PR-акціями показує, що продаж частини компанії на біржі — не лише найдешевший спосіб отримати капітал, а й оптимальний спосіб адекватно оцінити вартість компанії. Держава нічого не втратить, якщо до приватизації виставить міноритарні пакети активів на біржу.

Яких інвесторів нині бракує?

— Хотілося б, щоб у нас було побільше довгострокових інвесторів: інвестиційних і пенсійних фондів, вони забезпечують стабільність на ринку, оскільки не в змозі миттєво продати активи і втекти. Однак не менш важливі інвестори-фізособи — вони розширюють ринок, йдуть на більший ризик. Так, вони полохливі, додають ринку нестабільності, однак приносять додаткові гроші — і це дуже добре. Крім того, ці типи інвесторів не вкладають в одні й ті самі інструменти. Фізособи, швидше за все, куплять найбільш ліквідні «блакитні фішки», які принагідно можна швидко продати. Фонди глибше вивчають ринок, вони можуть зацікавитися неліквідними акціями підприємства, якщо побачать, що воно стабільно виплачує дивіденди, розкриває структуру акціонерів.

Зараз на українських біржах торгується не більш ніж 3 тис. таких інвесторів-фізосіб. Чи реально, щоб їх стало більше сотні тисяч?

— Необхідно розділити фізосіб, які активно торгують на біржі, здійснюючи по кілька угод на день, і тих, хто купив акції на тривалий строк. Остання категорія має отримувати податкові пільги — вони дають ринку «довгі» гроші. Коли інвестор-фізособа зрозуміє, що йому вигідно зберігати заощадження в акціях, а не лише на депозитах, тоді реєструватимуться десятки тисяч рахунків.

Але ж українські компанії не виходять на IPO не лише тому, що в нас не вистачає платоспроможних інвесторів?

— Так, емітентів та інвесторів має приваблювати країна. Подивіться на вітчизняні компанії, які розміщалися на західних біржах. Насправді це не українські емітенти — вони реєстрували іноземну компанію і саме її виводили на біржу. Це означає, що з тих або інших причин вони уникають нашого законодавства, мабуть, воно їх не влаштовує. Крім того, їм не подобається й український інвестор, вони віддають перевагу закордонному. Іноземні інвестори також не бажають працювати в Україні, оскільки існує недосконалий закон про валютне регулювання та валютний контроль. Цей документ регулює вхід і вихід капіталу для сумнівних так само, як і для дуже надійних активів, які мають ринкову вартість. Цього не має бути.

Коли відбудеться перше пов­ноцінне розміщення акцій українського емітента на ПФТС?

— Спочатку ми побачимо розміщення не найбільших підприємств, а невеликих компаній. Одне-два розміщення може відбутися якщо не цього року, то наступного. Однак якщо говорити про масові розміщення, то тут потрібен триваліший період — понад п'ять років, а також відповідна державна політика.

І така політика здійснюється?

— Декларацій вистачає, але дій поки що маю. Комісія з цінних па­­перів до осені має підготувати стратегію розвитку ринку та запропонувати її Кабміну. Сподіваємося, там будуть стимулюючі заходи.

Чи готові ви провести IPO на вашій біржі?

— Готові. Наші правила та технології дозволяють провести будь-яке розміщення.

 

 

ПОказовий приклад

Заступник голови правління Української біржі Євген Комісаров вважає, що перше IPO на українських біржах

відбудеться за рік-два

 

Сьогодні багато українських компаній готові виходити на IPO у Лондоні чи Варшаві. Що потрібно зробити, щоб вони здійснили розміщення в Києві?

— В Україні складно акумулювати великі грошові ресурси. Наприклад, на нашій біржі продати випуск акцій на 500 млн грн майже неможливо — немає достатньої кількості платоспроможних покупців. На західних біржах знайти їх не проблема. Компанії виходять на західні майданчики, щоб залучити одразу велику суму грошей (не менше $100–200 млн), це великі компанії. Звісно, в Україні організаційні витрати значно нижчі, але інвестори здатні запропонувати мен­шу ціну. Натомість IPO середніх компаній на наших майданчиках цілком виправдане, оскільки суми залучення в десятки, а то й сотні разів менші. Крім того, тут можна залучати кошти в гривнях, а не в доларах — це виключає валютні ризики, що також досить важливо для середніх компаній. Тож доцільно не переманювати великих емітентів, а залучати на біржу нові, відносно невеликі компанії.

То як це зробити?

— На жаль, у нас ще не сформувалося такої корпоративної культури, як на Заході. Там бізнесмени від початку психологічно готові до того, щоб виводити компанії на біржу та підтримувати котирування на високому рівні. До речі, зарплата топ-менеджера найчастіше залежить від капіталізації його компанії на ринку. Багато українських власників побоюються, що якщо кілька відсотків акцій компанії обертаються на біржі, то це може призвести до рейдерської атаки. Насправді, якщо на ринку торгується хоча б один цінний папір підприємства, то від рейдерської атаки воно не застраховане. Натомість, якщо обер­тається хоча б 5–7% паперів — це стає додатковою перевагою компанії — у майбутньому власник зможе продати її набагато дорожче, ніж непублічну. Тож залучення емітентів — це, з одного боку, питання психології, а з іншого — загальнодержавна проблема.

Коли можна очікувати на перше повноцінне IPO в Україні?

— Можливо, в найближчий рік. Проте технологічно біржа до цього вже готова.

Як залучити на біржу нових інвесторів?

— На нашому ринку мало фінансових інструментів порівняно із західними й навіть російськими майданчиками. Українська біржа поступово створює елементи розвиненого фондового ринку — спочатку це був спотовий ринок, ринок заявок, потім ринок РЕПО, строковий ринок. Це згодом і залучить додаткових інвесторів.

Чому український фондовий ринок розвивається так повільно?

— Це одразу декілька чинників, наприклад, до 2008 року розвиток ринку стримувало стрімке зростання цін на нерухомість. Заможним українцям видавалося, що вкладати гроші у квартири простіше й прибутковіше. Тому на акції мало хто звертав увагу. Зараз ціни на нерухомість обвалилися і не швидко відновляться. Думаю, що тепер такі інвестори перейдуть на фондовий ринок.

Скільки українців, на вашу думку, потенційно здатні вкладати в акції?

— Зараз їх приблизно 3 тис. А лише на російській біржі ММВБ зареєстровано більше 750 тис рахунків фізосіб. Якщо цю цифру зменшити пропорційно до населення України, то вийде, що в нас таких гравців може бути більше 200 тис. Але, на жаль, про те, як треба інвестувати у фондовий ринок, у нас не знають не лише пересічні громадяни, але й деякі випуск­ники профільних вишів.

Яка частка фізосіб в обсязі торгів?

— Фізособи здійснюють десь чверть усього обсягу торгів. Проте останнім часом їхня частка не збільшується: обсяг торгів зростає, але пропорційно зростає й обсяг торгів професійних брокерів. Середньостатистичний торговець-фізособа оперує більше ніж 1 млн грн на місяць: це або активний трейдер, або інвестор, що володіє відносно великими кош­тами.

 

 

Бюро знахідок

Керуючий партнер Horizon Capital Наталія Яресько розповіла про те,

які компанії сьогодні є найпривабливішими для інвестицій

 

Нам не цікаві фірми, що перебувають на межі банкрутства (distres­­sed assets) або мають проблеми, які не можна вирішити за рахунок додаткового фінансування. Як і раніше, наші фахівці здійснюють ретельний аудит компанії, вивчають структуру власності. Плюсом для компанії є і наявність ефективної системи корпоративного управління. Для нас важливо, які у компанії перспективи на ринку і чи може вона стати лідером у своєму сегменті. До того ж власники мають розуміти, як цього можна досягти. Ми — фахівці з фінансів, у різні виробничі питання зазвичай не вникаємо. У прийнятті рішень ми хочемо спиратися на діючий менеджмент, тому наше бачення майбутнього компанії має збігатися.

Як уже наголошувалося, ми інвестуємо у підприємства зі значним потенціалом зростання у своєму сегменті ринку. Перевагу віддаємо вертикально інтегрованим структурам. Зараз нам цікаві лише діючі зрілі бізнеси. Розглядаємо варіанти інвестування в агросектор, харчопром, виробництво промислових товарів та надання послуг.

Насправді український ринок нині дуже привабливий. У нас з'явилася можливість вкладати у компанії, які потребують великих інвестицій. Адже до 2008 року на ринку було чимало «гарячих» грошей: охочих вкладати в українські підприємства було більше, ніж того потребував ринок. Власники бізнесу могли без особливих проблем домовитися, наприклад, з управляючими хеджевих фондів і отримати потрібну суму без аудиту, тривалої перевірки та зайвих документів. Ра­ні­ше умови гри на ринку диктували власники компаній, а тепер — ми.

Від вкладень у старт-апи ми відмовилися. Новий бізнес — це додатковий ризик.

Розмір нашого третього фонду ($390 млн), створеного за кілька місяців до початку кризи, дозволив нам збільшити розмір інвестицій з $5–20 млн до $15–40 млн. Цього року ми, наприклад, уже закрили 2 угоди на суму понад $50 млн ($40 млн інвестували в українську агропромислову корпорацію «Агро-Союз», ще $15 млн спрямували на придбання контрольного пакета акцій молдавської виноробної компанії Bostavan Wineries Group).