Пенсійна реформа: що заважає?

Наталія Яценко, Юрій Сколотяний, "Дзеркало тижня", №12, 2010

http://www.dt.ua/2000/2650/68947/

Ця тема цілком могла бути на часі в 2005-му чи 2006-му. А в 2010 році експерти мали би розглядати вже зримі, відчутні підсумки перших років (і кроків) реформування. Але нічого такого не сталося. Створення трирівневої пенсійної системи в Україні звелося до пустопорожніх балачок і банального підвищення пенсій перед черговими виборами. А оскільки вибори в нас постійні, то й підвищення пенсій перманентне.

І тепер уже хапаються за голову в Мінфіні: нині кожна шоста гривня держфінансів іде на пенсійні виплати. А коли говорити про куций держбюджет України, то його вистачає лише на соціалку та обслуговування боргів. Міністр фінансів недавно озвучив цифру: станом на перший квартал дефіцит Пенсійного фонду України перевищив 29 млрд. грн. То з одного регіону, то з іншого надходять звістки про затримки з виплатами пенсій.

Очевидно, що це глухий кут, але ми до нього бадьоро простуємо, намагаючись обдурити (передусім самих себе) банальним «пенсії виплачено в повному обсязі». Сьогодні — в повному, а завтра? Як збалансувати бюджет Пенсійного фонду, що з кожним місяцем генерує дедалі більше ризиків для системи державних фінансів та й економіки загалом? До яких «жертв» країна готова, а до яких — ні? Чи є чимось більшим, ніж благі наміри, розмови стосовно майбутнього запровадження в Україні обов’язкової накопичувальної системи?

Упродовж двох із половиною годин ці та інші питання обговорювалися за круглим столом, скликаним Інститутом демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України та «Дзеркалом тижня» за підтримки Ліги фінансового розвитку. В дискусії взяли участь директор Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, академік Елла ЛІБАНОВА, міністр праці та соціальної політики Василь НАДРАГА, заступник голови правління Пенсійного фонду Віктор КОЛБУН, член Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку Сергій БІРЮК, голова ради Української асоціації адміністраторів пенсійних фондів Андрій БАХМАЧ, голова наглядової ради Platinum Bank Юрій БЛАЩУК, старший міжнародний радник з питань пенсійної реформи проекту USAID «Розвиток ринків капіталу» Грег МакТаггарт, доктор юридичних наук, заступник директора НДІ фінансового права Анна НЕЧАЙ, директор Аналітично-дорадчого центру «Блакитної стрічки» ПРООН в Україні Марчін СВЄНЧІЦКІ і радник міністра праці та соціальної політики Олена ГАРЯЧА.

За браком газетної площі на стор. 7 ми вміщуємо скорочену версію дискусії, а з повним її викладом можна ознайомитися на сайті «ДТ».

Балансування бюджету Пенсійного фонду

Е.Лібанова. — Започаткована ще у 2003 році пенсійна реформа далеко не завершена. По-перше, пенсія не убезпечує від бідності. По-друге, система залишається соціально несправедливою — як за професійною, так і за гендерною ознакою. По-третє, не відбулося детінізації заробітків і доходів загалом. По-четверте, Пенсійний фонд України не може обійтися без дотацій із бюджету.

Частка пенсійних видатків у ВВП стрімко збільшується, за попередніми даними, 2009 року вона становить 17%. Наскільки я розумію, це найвищий показник у світі. Цього року очікується певне зменшення, але це прогнозні дані, які спираються на те, що не буде істотного штучного підвищення пенсій. Якщо ж воно відбудеться, а в мене є дуже серйозні підстави очікувати цього, то буде не 17%, а значно більше.

Досі спроби балансування бюджету Пенсійного фонду зводилися до спроб збільшити надходження. Фактично вони здійснювалися тільки в двох напрямках: перший — було підвищено розмір пенсійного збору для роботодавців, другий — було кілька спроб змусити підприємців — фізичних осіб сплачувати хоч би мінімальний пенсійний внесок. Щодо спроб скорочення витрат, принаймні я не пам’ятаю жодної.

Подальше лавиноподібне збільшення пенсійних видатків ставить під загрозу виконання державою всіх своїх функцій та зобов’язань — як у соціальній сфері (передусім це стосується фінансування освіти, охорони здоров’я, культури, соціальної допомоги бідним та сім’ям з дітьми тощо), так і в інших сферах (армія, міліція, наука, Євро-2012 тощо). Отже, раціоналізація пенсійних видатків є нагальною потребою.

У жовтні 2009 року було ухвалено Закон України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати», відповідно до якого істотно збільшується мінімальна пенсія і неминуче посилюється дефіцит власних коштів Пенсійного фонду. Отже, зростає потреба в бюджетних дотаціях.

Що ми пропонуємо для того, аби пом’якшити наслідки, якщо це ще можливо?

По-перше, доплати, пов’язані з підвищенням прожиткового мінімуму, зокрема з підвищенням пенсій, здійснювати поетапно, переважно у другій половині року, щоб Пенсійний фонд міг хоч якось оговтатися від проблем, пов’язаних із фінансовою кризою.

По-друге, з метою збереження диференціації між трудовими та соціальними пенсіями, ми пропонуємо залишити у поточному році існуючий розмір мінімальної гарантованої виплати на рівні 601,40 грн. для соціальних пенсій, а відповідно до нових розмірів прожиткового мінімуму підвищити тільки мінімальну пенсію за віком.

При оцінці можливостей обмеження пенсій наша позиція абсолютно чітка і доволі жорстка. Ми вважаємо, що переважна більшість сучасних пенсіонерів отримують низькі пенсії. Зокрема, станом на січень 2010 року 55% пенсіонерів отримували пенсії не вище 800 грн., а їхня частка в загальній сумі видатків на виплату пенсій становила лише 38%.Натомість 12% пенсіонерів з найвищими пенсіями (понад 1500 грн.) отримували 28% загального обсягу місячних видатків на виплату пенсій. До цієї групи належать переважно особи, яким пенсії призначено за окремими законами (державні службовці, судді, науковці, журналісти тощо), та пенсіонери, які працювали на підземних роботах.

Власне кажучи, у нас є альтернатива для того, щоб підвищити мінімальні пенсії. Або ми економимо за рахунок сукупності пенсіонерів, що отримують від 500 до 900 грн., або за рахунок тієї сукупності, що отримує понад 1500 грн. Отримати щось із нічого не вдасться.

Навантаження на пенсійну систему неминуче зростатиме.

І тут ми підходимо до головного питання: чим (або ким) жертвувати?

Вибір перший: «жертва» — пенсіонери. Ми намагаємося утримати бездефіцитність Пенсійного фонду, залишаючи ставку внесків на пенсійне страхування на сучасному рівні (35,2%). Що ми отримаємо? Коефіцієнт заміщення заробітку пенсіями (страхова частина) знизиться із сучасних 40 до 35% у 2025 році та до 28% у 2050-му. Поширення бідності пенсіонерів відносно працюючого населення абсолютно неминуче.

Другий варіант — «жертвуємо» роботодавцями. Ми намагаємося підтримати коефіцієнт заміщення на рівні 40%, але мусимо підвищувати розмір ставки внеску. Результат: сумарну ставку внеску на пенсійне страхування доведеться підвищити до 40% у 2025 році та до 50% — у 2050-му. Це означає збільшення фіскального тягаря на фонд заробітної плати, практично неминучу подальшу тінізацію трудових відносин та оплати праці, а у випадку перерозподілу додаткового внеску на працівників — зниження реальної заробітної плати.

Третій варіант. Ми утримуємо незмінними розмір пенсійного збору та коефіцієнт заміщення, а дефіцит Пенсійного фонду покриваємо за рахунок коштів державного бюджету. Результат: у 2025 році державний бюджет муситиме заміщувати своїми коштами 12%, а у 2050-му — 30% обсягу втрачених страхових внесків.

Вибір четвертий: підвищення пенсійного віку. Переваги:

— розширення можливостей розвитку людського потенціалу та реалізації трудових прав завдяки подовженню активного життєвого й трудового періодів. Мені можуть заперечити, що настання пенсійного віку не означає автоматичного витіснення людини з ринку праці. Це так, але дуже незначна частина пенсіонерів офіційно продовжує працювати;

— підвищення рівня життя пенсіонерів завдяки збільшенню тривалості стажу та розміру пенсій. Зараз альтернативою цьому є можливість одночасно отримувати пенсію і заробітну плату;

— покращення фінансової спроможності пенсійної системи та всієї системи суспільних фінансів;

— пом’якшення проблеми дефіциту робочої сили — становить альтернативу залученню робочої сили з-за кордону;

— мінімальний організаційний супровід.

Ризик один — він пов’язаний з політизацією цього напрямку дій. Те, що населення не буде в захваті, це абсолютно зрозуміло. Але населенню можна пояснювати, з ним можна працювати.

З усіх розвинених країн пенсійний вік 55 років встановлено тільки в Австралії. У цивілізованих країнах у переважній більшості встановлено однаковий пенсійний вік для жінок та чоловіків.

П'ятий вибір — обмеження пенсій працюючим пенсіонерам.

Ризики:

— багато пенсіонерів відмовляться від продовження трудової діяльності або вдадуться до приховування трудових відносин;

— ми можемо втратити кадри освіти та охорони здоров’я, тому що в цих галузях дуже висока частка працюючих пенсіонерів. Але все залежить від того, де ми поставимо межу максимально допустимого сукупного доходу, тобто сукупної заробітної плати і пенсії. У галузях освіти та охорони здоров’я зарплати і пенсії невеликі, вони можуть вкластися у цей норматив;

— проблеми із ст. 22 Конституції України.

Загалом в Україні станом на 1 січня 2010 року було 2,6 млн. працюючих пенсіонерів, або 20,2% від загальної кількості пенсіонерів. Тобто працював кожний п’ятий пенсіонер. Середній розмір пенсій працюючих пенсіонерів на 27% вищий, ніж у непрацюючих (відповідно 1202 та 948 грн.).

У тому, що сукупний дохід пенсіонерів не можна обмежувати двома прожитковими мінімумами, я переконана. У цьому разі ми отримаємо тінізацію, відмову пенсіонерів працювати. Але якщо ми встановимо обмеження суми середньої заробітної плати і пенсії працюючого пенсіонера десь на рівні 3000 грн., то зможемо такого катастрофічного відпливу пенсіонерів з робочих місць і не отримати. Тут є шанс.

Ось світовий досвід можливостей поєднання пенсії за віком із доходами від зайнятості. Без обмежень — тільки 12 країн. З цивілізованих країн — Канада, Франція, Нідерланди, Норвегія, Словаччина. З обмеженнями — 20 країн: тут Данія, Фінляндія, Італія, Латвія, Португалія, Іспанія тощо. 46 країн забороняють зовсім отримувати пенсію за умови продовження трудової діяльності.

Я сказала б, що для України все-таки більш прийнятний другий шлях — встановити певні обмеження, але не забороняти повністю.

Шостий вибір. Ми обмежуємо права на дострокове отримання пенсії із солідарної системи.

Такий крок відповідає світовій практиці. Лише три країни в світі за роботу в небезпечних, шкідливих умовах пропонують отримувати пенсію на 5—10 років раніше: Україна, Білорусь, Російська Федерація.

Ризики: по-перше, ми не маємо реальних можливостей масового скорочення зайнятості в шкідливих і небезпечних умовах. По-друге, є брак кадрів у відповідних галузях. Ми мусимо чимось стимулювати тих же шахтарів, хіміків, металургів тощо. По-третє, буде супротив роботодавців і профспілок. З цим треба рахуватися, але цей напрямок є перспективним.

Сьомий варіант — обмеження максимального розміру пенсії із солідарної системи.

Безперечно, поглиблення пенсійної реформи виходить далеко за межі балансування бюджету Пенсійного фонду України, і жоден із розглянутих варіантів обмеження неконтрольованого зростання видатків ПФУ не є елементом реформування. Це просто елементи балансування. Проте балансування бюджету ПФУ є необхідною умовою подальшого проведення реформи, зокрема запровадження другого рівня, оскільки це прямо записано в законі.

В.Надрага. — Реформування пенсійної системи України є на сьогодні надзвичайно актуальним питанням. Про це вже неодноразово говорив у своїх виступах президент України В.Янукович.

19 березня, на зустрічі з представниками профспілок, голова Федерації професійних спілок Василь Хара вручив президенту України національну профспілкову доповідь та пропозиції профспілок щодо подальшого розвитку соціально-економічних і трудових відносин.

Ключові питання в цих пропозиціях — питання пенсійного забезпечення. Зокрема, з метою подолання бідності пропонується:

— ліквідувати «зрівнялівку» в пенсійному забезпеченні;

— впровадити справедливі принципи нарахування пенсії залежно від стажу і заробітку;

— довести мінімальний розмір пенсії до реального прожиткового мінімуму для непрацездатної особи, а середній — до не менш як 40% від заробітної плати;

— скоротити розрив між мінімальними і максимальними пенсіями.

Сьогодні завершується опрацювання пропозицій центральних органів виконавчої влади щодо наповнення бюджету Пенсійного фонду та справедливого використання його ресурсів. Ця тема ще в розвитку, тому я не хотів би забігати наперед і казати те, що не є ще офіційною позицією уряду.

Важливо, щоб була досягнута мета цих заходів — подолання бідності та зменшення розшарування населення за рівнем доходів. Мабуть, соціально справедливіше буде, коли заможніші віддадуть трохи коштів для того, щоб рівень життя більш бідних все-таки став трохи пристойнішим.

На наш погляд, необхідно поступово збільшувати тривалість страхового стажу, необхідного для призначення мінімальних пенсій. А тих працівників, які не мають необхідного трудового стажу, для підвищення пенсій до рівня соціальних стандартів необхідно включити в систему соціальної допомоги та надавати їм допомогу до пенсії за рахунок податкових надходжень до державного бюджету, а не за рахунок страхових внесків, які надходять до Пенсійного фонду.

Вже сьогодні, до прийняття рішення про підвищення пенсійного віку, ми можемо розглядати пропозиції щодо скорочення можливостей одержання дострокових пенсій. І тут ми з вами союзники. Наприклад, не виплачувати в період роботи достроково призначених пенсій, оптимізувати порядок перерахунку пенсій працюючим пенсіонерам, призначати спеціальні пенсії лише при досягненні загальновстановленого віку тощо.

До питання підвищення пенсійного віку ми повинні підійти комплексно. Просто взяти і змінити терміни — це буде неправильно. Треба працювати над заходами із підвищення тривалості життя, охорони праці, запровадження медичного страхування, розширення зайнятості, перепідготовки кадрів з урахуванням вікових особливостей.

Пенсії високопосадовців повинні нараховуватися за загальною формулою. Ми розуміємо, що не можна зараз одноразово відмінити ці пенсії і перевести високопосадовців на трудові пенсії, але в цьому напрямку є потенціал, відповідний темп повинен бути опрацьований і рух повинен відбуватися.

Враховуючи, що в період роботи для працюючих пенсіонерів підвищуються соціальні гарантії шляхом перегляду заробітної плати, ресурс Пенсійного фонду справедливо спрямувати на підвищення мінімальних гарантій для тих пенсіонерів, для кого пенсія є єдиним джерелом доходів. Після звільнення з роботи пенсію виплачувати на загальних підставах з урахуванням нових соціальних стандартів, які складуться на той час, коли людина вийде на пенсію і пенсія стане її єдиним джерелом існування.

Стабілізації фінансового стану Пенсійного фонду сприятимуть подальші кроки щодо застосування всіма суб’єктами господарювання загальної ставки внеску. Зрозуміло, що це дуже дискусійна тема, вона дуже болісно сприймається окремими верствами населення. Але передусім мається на увазі участь суб’єктів спрощеної системи оподаткування та інших суб’єктів, які користуються пільгами зі сплати страхових внесків. Є думка — і, на наш погляд, вона має під собою певне підгрунтя, — що не треба змішувати пільгові податки з гарантіями соціального захисту. Бо податкові пільги — це те, що держава дає суб’єкту господарювання, а соціальний стандарт — це те, що повинна отримати людина незалежно від того, де вона працює, ким вона працює і на яких засадах. Відповідальність людини за своє майбутнє в частині соціальних гарантій повинна все-таки йти в напрямку її участі в соціальному страхуванні.

А тепер про створення умов для запровадження другого рівня системи пенсійного страхування, а також розвитку добровільного пенсійного забезпечення.

До початку перерахування страхових внесків на індивідуальні накопичувальні пенсійні рахунки ми повинні забезпечити виконання передумов, передбачених Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Ми не хотіли б, щоб повторилася ситуація, яка має місце в Чилі, Росії і Хорватії, — коли сума пенсійних виплат учасникам обов’язкової накопичувальної пенсійної системи менша порівняно з тим розміром виплат, який вони могли б одержувати із солідарної системи.

Тобто ми принципово не проти запровадження другого рівня накопичувальної системи, але вважаємо, що є нагальна потреба опрацювати інструментарій і механізми його функціонування. Щоб не виникла ситуація, коли краще і простіше було б віддати кошти в солідарну систему, а потім із неї брати ресурс для виплати пенсій.

В.Колбун. — Відносно функціонування Пенсійного фонду протягом останніх років і нинішнього його стану можу сказати, що як для періоду завершення кризи — я сподіваюся, що вона все-таки завершується, — Пенсійний фонд виглядає абсолютно пристойно і достатньою мірою збалансовано.

Звичайно, було б дуже дивно, якби в кризу, коли фонд оплати праці скорочується, внесків із заробітної плати вистачило на те, щоб покривати всі підвищені видатки по пенсійних виплатах. Тому в кризовий період те, що бюджет стає джерелом ресурсів для покриття такого дефіциту, — абсолютно природно. Навіть при тому, що зараз ми маємо близько 40% бюджетних коштів у загальній структурі коштів Пенсійного фонду по 2009 року. Це і планові зобов’язання державного бюджету, це і військові виплати (військовим пенсіонерам), це і покриття дефіциту, і позички на покриття касових розривів. У Росії дотації державного бюджету Пенсійному фонду Російської Федерації становлять 50%. Це — без видатків на фінансування пенсій військовим, які йдуть безпосередньо з бюджету.

Насправді, якщо порівняти обсяг дефіцитності пенсійних бюджетів різних країн, то побачимо, що в нас ситуація не така, яку можна змальовувати абсолютно чорними фарбами. Зрозуміло, що в кризі було мало приємного. Але, на мій погляд, дії фонду були абсолютно нормальними, тому що в кризу перекладати фінансовий спад на плечі пенсіонерів було нелогічно.

Вийдіть на вулицю і спитайте, чи й справді пенсіонерам дуже погано від того, що вони одержували пенсію? І що, гроші марковані — з бюджету вони чи з Пенсійного фонду? Для чого формується державний бюджет? Для того, щоб реалізовувати, виконувати завдання держави.

Наступне питання. У будь-якому вигляді мінімальні соціальні стандарти — це соціальна гарантія держави чи органічна складова солідарної — підкреслюю — страхової пенсійної системи? Мабуть, все-таки перше. Але всі виплати, що стосуються підвищення мінімальних розмірів пенсій, які — підкреслюю — все-таки виглядають як соціальна гарантія держави, фінансуються не за рахунок державного бюджету, що було б логічно, а за рахунок страхових надходжень. Тому, якщо ми кажемо про перше джерело для того, щоб збалансувати пенсійний бюджет, то достатньо одного чіткого кроку: давайте перекладемо соціальний захист і соціальні гарантії на плечі бюджету і тієї 30-мільярдної дірки, про яку всі говорять, у нас просто не буде. Тому що це — вартість дотягування пенсій, які ми рахували виключно по формулі, до мінімального розміру.

В доповіді пані Лібанової прозвучали абсолютно логічні підходи до того, що нелогічно давати надбавку за понаднормовий стаж, коли норма — 20—25 років. Цю межу варто піднімати. Я думаю, що це напрямок, який буде відпрацьовуватися. Так само нелогічно виглядає відсутність максимального обмеження розміру пенсій, і взагалі дивує сам факт прийняття такого рішення Конституційним судом. У мене коментарів з цього приводу просто немає.

Переобтяженість системи пільгами зі сплати страхових внесків. У тій чи іншій формі вони з’являються або присутні вже багато років. І спроби запровадити торік абсолютно правильну норму, яка соціально захищає суб’єктів спрощеної системи оподаткування, в результаті завершилася тим, що на постанову уряду було накладено вето президента. Наскільки це логічно?

Що ж до запровадження обов’язкової накопичувальної системи (другий рівень), то, на мій погляд, впровадження такої системи в період фінансової кризи було б абсолютним безглуздям. І ідея була б похована щонайменше років на сто.

Запроваджувати обов’язкову накопичувальну систему необхідно, але необхідно пам’ятати, що це — витратний захід, і він буде залишатися витратним досить тривалий період. Джерелом перекриття недонадходження коштів унаслідок того, що частина їх акумулюватиметься вже на індивідуальних рахунках у людей, таким джерелом знову ж може бути державний бюджет. Тоді давайте вже визначимося, чи державний бюджет потягне ці видатки, і коли він до цього зможе бути готовим, і, відповідно, остаточно визначимося із стратегією щодо ставки страхових внесків.

На мій погляд, фінансова криза ще раз нам нагадала, що накопичувальні елементи системи вразливі до фінансових та економічних криз. І те, що вартість активів накопичувальних складових пенсійних систем багатьох країн світу зазнала досить серйозних втрат, і те, наскільки швидко вони будуть відновлюватися, теж повинно впливати на наш темп руху. Запроваджувати систему на фазі спаду, якщо він не припинився, не можна. На фазі стабілізації — можливо, але все одно проблема, куди вкладати кошти, залишиться. На фазі зростання ринку вводити накопичувальну систему абсолютно розумно.

— Спрогнозуйте, будь-ласка, яким буде дефіцит Пенсійного фонду, які потреби в дотаціях державного бюджету на 2010 року за нинішнього його стану?

В.Колбун. — Для того щоб відповісти на ваше запитання, я повинен, як мінімум, знати основні макропоказники, що будуть закладені в бюджет. Як я можу відповісти на це запитання, якщо їх зараз формують? Прямо відповісти на питання про фінансування соціальних стандартів я можу. Виходячи з тих розмірів виплат, які ми зараз робимо, нам необхідно ще 12,4 млрд. грн. фінансування для покриття видатків на забезпечення мінімальних соціальних стандартів.

— Спробуємо поставити запитання інакше: чи можна екстраполювати оті 29 з лишком мільярдів гривень дефіциту Пенсійного фонду в першому кварталі, які озвучив міністр фінансів Ярошенко, на весь рік?

В.Колбун. — У якому першому кварталі? Це загальна сума. 13 млрд. грн. планового дефіциту було закладено в бюджет Пенсійного фонду 2009 року — оце перша складова. І друга — це 17 млрд. грн. узятих і ще не повернутих казначейських позичок на покриття тимчасових касових розривів Пенсійного фонду.

Сплюсували дві цифри — вийшло 30 млрд. Це не по січню, це за результатами 2009-го кризового року, який важко пережила вся країна. А пенсійна система, по-вашому, повинна була це перенести, як легкий нежить?

Другий рівень пенсійної системи: суцільні запитання

Е.Лібанова. — Я би запропонувала перейти до обговорення перспектив запровадження другого рівня, тобто обов’язкової накопичувальної системи. І розпочати цю тему доведеться Сергієві Бірюку, члену Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

С.Бірюк. — У більшості країн, де другий рівень системи був запущений, він дозволив у кризові часи мати власний фінансовий ресурс. Наприклад у Польщі. Коли ви зробите розрахунки, помножите середню офіційну зарплату на 7%, на 12 місяців, на 15 років (це половина періоду, який працюють люди до виходу на пенсію) і на кількість офіційно зайнятих в Україні, то отримаєте майже 500 млрд. грн. Але це сума, що накопичується протягом півтора десятка років.

Тут уже згадувалося, що в багатьох розвинених країнах пенсійний вік як для жінок, так і для чоловіків становить 60 і більше років. Коли ми розглянемо приклад Сполучених Штатів з їхніми середніми 2700 дол. заробітної плати, виходом на пенсію в 67,5 року для жінок і чоловіків, то побачимо, що в США пенсійні заощадження становлять близько 10 трлн. дол. — гігантський фінансовий ресурс, який працює на економіку країни.

В усьому світі для іпотечних кредитів використовують пенсійні заощадження. В усіх провідних країнах пенсійну систему використовують, щоб стабілізувати внутрішню ситуацію з фінансовими ресурсами. Ті країни, які не мають такого ресурсу, більше потерпають від криз. Двічі ми це вже пережили — в 2004-му і зараз.

З цих міркувань другий рівень пенсійної реформи дуже важливий. І з точки зору фінансової необхідності все зрозуміло. А з точки зору ризиків? Дуже важко вкладати гроші другого рівня пенсійної реформи в той час, коли немає інструментів довгих вкладень. Держава, муніципалітети не випускають довгострокових зобов’язань під пенсійні активи. Наскільки можна довіряти корпоративному сектору економіки? Які будуть активи цієї системи? Адже якщо закордонні, то це означатиме виведення грошей зі своєї країни і стимулювання підйому в інших. Тому в разі запровадження другого рівня в кризовий період велика проблема полягає в тому, що гроші не будуть вкладені ефективно. Це — перше.

По-друге, хто управлятиме системою ризиків? Бюрократи, чиновники? Чи ці гроші будуть передані на третій рівень? Бюрократи, зрозуміло, вкрадуть і використають їх на якісь політичні потреби. А управляючих сьогодні — менше 35 компаній-адміністраторів. Причому гроші надійдуть не до всіх цих адміністраторів, а лише до вибраних. І виникне ситуація: або ми будемо змушені залучати закордонних управляючих (які сплять і бачать, щоб прийти в Україну на обов’язковий накопичувальний рівень ), або доведеться розподіляти кошти серед десяти національних адміністраторів.

На сьогодні всі недержавні пенсійні заощадження становлять менше мільярда гривень, причому половина — це пенсійний фонд Національного банку — 400 з гаком мільйонів. На решту адміністраторів припадає менше півмільярда, і вони не набули належного професіоналізму. І от на них падають 600—700 млн. на рік.

Виникне ситуація, що й недержавна система не готова прийняти гроші. Як у нас зазвичай? Є урожай — проблема, немає урожаю — проблема. Є гроші — проблема, немає грошей — проблема. Тому запуск цієї системи, управління її коштами потребують дуже ретельної підготовки і опрацювання. Бо пенсіонери в разі чого нікому не пробачать того, що сталося.

Якщо держава запровадить цей рівень, держава зобов’яже відраховувати цей відсоток, і тому відповідальність нестиме вона сама. І це — дуже серйозний виклик: ми матимемо або міну для майбутніх поколінь, або потужний елемент стабільності, як у Польщі.

До речі, незважаючи на всю критику її пенсійної реформи, Польща досягла того, що зараз не німці вирішують, якою бути новій системі регулювання фінансових ринків в Європі, а поляки. За довірою до фінансової системи Польща посідає нині п’яте місце серед країн ЄС. Тому що поляки дуже добре провели реформу, і це визнають у Європі.

Однак є й інший досвід тих же поляків, який показує, що управляти другим рівнем пенсійної реформи значно складніше, ніж системою солідарною. Тому дуже важко буде наважитися піти цим шляхом — легше реформувати солідарну систему. І тому зараз, на мій погляд, не найкращий час для запуску другого рівня.

Але для чого найкращий час? Для прийняття рішення, що другий рівень усе-таки треба запускати.

Ю.Блащук. — Наскільки мені відомо, мали запустити другий рівень пенсійної реформи ще в 2007 році. Сьогодні говорять про кризу. А що, в 2007-му в нас також була криза? Чому ми не почали цієї реформи?

І ми будемо чекати ще стільки ж років, а може, й більше, і думати: не час, ми ще не доросли, наші спеціалісти ще не готові, інституційно ми не готові. Так ми ніколи нічого не зробимо. Змусити чиновника робити — а навіщо? Йому і так добре. Представник Пенсійного фонду сказав, що в них усе нормально. Тоді чого ми тут зібралися? «Заберіть усі ці соціальні виплати — і ми будемо на коні, ми будемо вирішувати завдання, які стоять перед Пенсійним фондом», — каже він.

Експерти підраховували, скільки нам потрібно коштів для запуску другого рівня. Це смішна сума — менше мільярда. Ці гроші сьогодні можуть дати той же Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, бо це завдання — інституційне. Це завдання стратегічного розвитку держави — мати свої довгі ресурси.

Ми жили за рахунок того, що залучали довгі кошти від наших західних партнерів, зі світового ринку. І вони давали ці гроші із задоволенням. Правда, нашому банку давали на 10—15 років, іншим банкам — на рік, на два, максимум на три. Хтось вдало розміщав євробонди, а зараз іноді не знає, як із них виплутатися. Але сьогодні ключова проблема полягає в тому, що в нас немає власних, внутрішніх довгих ресурсів для стабільного розвитку економіки. І це теза, яку підтримають усі, і в першу чергу — банківська система. Ми просто мріємо про те, щоб цей процес розпочався — створення накопичувальної пенсійної системи.

Але успіх пенсійної програми напряму залежить і від того, наскільки держава буде підтримувати національну валюту і шукати механізми, які захистили б вклади населення. Це дуже висока відповідальність. Що сьогодні в Фонді гарантування вкладів? Ну, загнали туди більшість банків, а гроші вкладникам виплатити — на це ресурсу немає. Там немає ніякої чіткої системи відповідальності. То як говорити про серйозну систему пенсійної відповідальності і довгострокові плани?

Якщо повернутися до попередньої проблеми — збалансування Пенсійного фонду, то мені здається, що треба дуже обережно підходити до зміни умов, які вже сформувалися в головах тих людей, котрі сьогодні отримують «білу» зарплату.

Згадайте, що було ще шість років тому, коли зарплату ледь не скрізь видавали в конвертах. Сьогодні, навіть після початку кризи, ситуація якісно краща. Якщо ж буде різко змінено правила гри, ми можемо посіяти недовіру у власних громадян до того, що щось можемо зробити в плані збільшення пенсій. Тому, якщо вносити зміни, то я б, скажімо, підтримав такі нормальні, на мій погляд, позиції: збільшити нормовий стаж, пенсійний вік. Чому б ні?

Жінки мають іти на пенсію разом із чоловіками. Мені не зовсім зручно про це говорити, але всім відомо, що жінки живуть довше, ніж чоловіки. І взагалі жінка — це більш «апдейтовий» організм.

Я думаю, що такі речі потрібно робити. Якщо ж ми будемо вносити якісь сумніви, ми нескоро побачимо світло у кінці тунелю.

Е.Лібанова. — Оскільки була претензія з боку ДКЦПФР щодо неготовності адміністратора керувати грошима другого рівня, то я запросила б до слова голову ради Української асоціації адміністраторів пенсійних фондів (УА АПФ).

А.Бахмач. — Коли брати ті розрахунки, які зробив шановний Інститут демографії, на яких писалася Концепція подальшого реформування пенсійної системи, то там у разі запуску другого рівня за умови переведення в нього всіх працюючих молодше від 40 років і 7% відрахувань, внески 2014 року передбачалися на рівні 24,1 млрд. грн. Якщо сьогодні подивитися цифри по третьому рівню, то 8,7% консолідованого портфеля активів — це акції. Якщо вимоги до диверсифікації активів на другому і третьому рівнях приблизно одні й ті самі, то можемо собі приблизно уявити, що з цих 24,1 млрд. грн. близько 2 млрд. можуть бути інвестовані в акції українських емітентів.

Що на сьогодні відбувається на нашому ринку акцій? Я подивився, яка зараз ситуація. Сьогодні на ПФТС, на «Українській біржі» (а це — основні майданчики, де торгуються акції) аж 23 емітенти відповідають вимогам із диверсифікації до третього рівня, отже, потенційно, і до другого. Давайте порівняємо: 2 млрд. грн. і 23 емітенти, у чиї акції в принципі можна ці 2 млрд. вкласти.

Сергій Бірюк сказав про те, що третій рівень не впорається з обслуговуванням обов’язкової накопичувальної системи, тому що там буде дуже багато учасників, і обсяг інформації просто непорівнянний. Так от, сьогодні в НПФ 500 тис. учасників, в обов’язковій накопичувальній системі, якщо до неї залучати тих, хто не старше від 40 років, у перший рік буде 9 млн. Звісно, це більше, але не можна казати, що різниця буде такою смертельною.

Тепер якщо казати про переваги допуску недержавних пенсійних фондів на другий рівень. Я посилатимуся на Анну Нечай, котра проаналізувала країни з різним адмініструванням пенсійних внесків по другому рівню — централізованим і нецентралізованим. Однозначно, централізоване адміністрування впроваджується тільки в невеличких країнах: Естонії, Хорватії, Македонії, Латвії. У країнах, де велика кількість учасників, велика кількість рахунків, централізоване адміністрування поєднується з дуже великими проблемами. При цьому треба розуміти, що третій рівень в Україні функціонує вже п’ять років. І є досвід, є фахівці, котрі розуміють, як це працює.

Тепер що стосується ризиків. Безумовно, вони тут теж існують. Але, за моїм досвідом роботи в регуляторі, основний ризик допуску НПФ у систему другого рівня — це ризик регулювання і нагляду, якість регулювання і нагляду. На жаль, не бачу в залі представника Держфінпослуг, це сумно, що основний регулятор не виявляє інтересу до таких заходів.

На мій погляд, єдине, що, по суті, потрібно від держави, — це якісний нагляд і якісне регулювання.

А.Нечай. ? Солідарна система, хоч би як ми її вдосконалювали, не в змозі вирішити проблему забезпечення рівня життя, який гарантує наша Конституція. І ми розпочали реформу не тому, що дуже хочеться щось робити, а тому, що не можна не робити.

Майже сім років тому Верховна Рада ухвалила закони, закріпивши намір запроваджувати трирівневу пенсійну систему. З 2004 року українська модель почала працювати. Основною метою було доповнення існуючого солідарного Пенсійного фонду накопичувальним пенсійним забезпеченням (НПЗ) — другим і третім рівнями пенсійної системи. Однак останні п’ять років уряд активно займався лише реформуванням солідарного пенсійного страхування, змінюючи його в режимі «ручного управління».

При цьому уряд не приділяв достатньо уваги розвитку накопичувального пенсійного забезпечення. І тепер ми знову обговорюємо це питання — а чи потрібна нам накопичувальна пенсійна система?

Якщо все-таки потрібна, і третій, добровільний, рівень ми вже запустили, але боїмося закладати другий рівень, то давайте добре вчитися на третьому. Але щоб створювати високопрофесійні суб’єкти системи НПЗ, нам передусім необхідно мати професійне, якісне державне регулювання цієї системи.

Ніхто з уряду не цікавиться, що відбувається на третьому рівні. А на ньому відбувається повний занепад державного регулювання. Кажу це як юрист, який три тижні тому давав експертну оцінку на прохання Окружного адміністративного суду м. Києва — був позов до державного регулятора, Держфінпослуг, щодо прийнятих ним дій і рішень. На жаль, мені як експерту довелося зробити висновок, що наш державний регулятор, покликаний розбудовувати цей ринок і захищати учасників, приймає рішення, що суперечать законодавству. Запроваджує санкції, не передбачені законодавством. Це дуже сумно, бо це дає неправильні сигнали суспільству.

Такі рішення могли завдати суттєвої шкоди тисячам учасників системи НПЗ, але, на щастя, вони вчасно скасовувалися судами. Та якщо уряд України і надалі не приділятиме серйозної уваги розбудові всієї системи державного регулювання у сфері НПЗ, то ми ніколи не матимемо надійного захисту пенсійних накопичень громадян.

Г.МакТаггарт. — «Україна суттєво відрізняється від інших країн світу». Це мені сказала Наталія Горюк, коли вона працювала в Мінпраці. За 12 років, які працюю в Україні, я зрозумів, що вона тоді мала на увазі.

Уже в 2003 році Україна прийняла Закон «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». І вже тоді вирішила, що вона робитиме свою власну модель, в якій обов’язкова накопичувальна система (другий рівень) буде під централізованим управлінням.

Так, ми знаємо, в Україні поки ще немає другого рівня пенсійної системи. Події 2008—2009 років показали, наскільки мудрою була Україна. Я не можу собі уявити, що сталося б, аби законопроект про запровадження обов’язкової накопичувальної системи, поданий до Верховної Ради у січні 2007 року, був би фактично введений в дію. Нагадаю, запровадження другого рівня планувалося з січня 2009 року. Негативний інвестиційний дохід дуже погано був би сприйнятий населенням.

Я згоден з тезою Сергія Бірюка про те, що пенсійна реформа не є рушійною силою ринків капіталу. І якщо ринки капіталу не готові, не пов’язуйте їх із пенсійною реформою. Пенсійні кошти — це не ті кошти, з якими можна гратися, створюючи нові інвестиційні продукти, інструменти.

Україна все ще має бажання бути не такою, як усі інші. За десять років світ змінився. Можливо, зараз саме час визирнути за межі нашої «коробки». І, можливо, не треба сліпо копіювати приклади інших країн, проштовхуючи пенсійну реформу як частину фінансової реформи. Можливо, нам потрібно повернутися до основ і використати досвід останніх десяти років…

М.Свєнчіцкі. — Щодо рівноваги пенсійної системи хочу сказати, що без підвищення пенсійного віку її не буде ніколи, тому що тиск демографічних трендів на пенсійну систему настільки сильний, що ні солідарна, ні накопичувальна система його не витримає. З кожним роком буде дедалі гірше. Прогнози нашого аналітичного центру «Блакитної стрічки» показали, що без зміни поточної системи співвідношення пенсії до заробітної плати до 2050 року становитиме лише 28%. Саме в інтересах працюючих, які у майбутньому стануть пенсіонерами, щоб цей показник не був таким низьким.

Що стосується інших країн, треба вивчати і позитивний, і негативний досвід. Наприклад, що в пенсійній системі Польщі учаснику дуже складно спрогнозувати на 20 років наперед ефективність роботи пенсійного фонду і вибрати з двох десятків фондів найкращий. Крім того, складно зрозуміти, чому за однаковий внесок одні пенсіонери одержуватимуть більшу пенсію, інші — меншу. Також великими є видатки на обслуговування системи, адміністрування фондів, і їх дуже складно контролювати.

Оскільки в Україні немає розвиненого фінансового ринку, пропонуємо загальнообов’язкову накопичувальну пенсійну систему (другий рівень) розробити на основі державних квазіоблігацій, що їх будуть «викуповувати» учасники системи протягом періоду роботи. У держави з’явиться зобов’язання погашати ці облігації в період перебування людини на пенсії. А пенсійні фонди, які інвестують кошти на фінансових ринках, слід залишити для добровільної додаткової пенсійної системи (третій рівень).

О.Гаряча. — Не треба, щоб нинішній уряд і ті, хто займається економічними проблемами, жахалися — 30 млрд. грн. видатків бюджету на пенсійні цілі! Ці 30 млрд. не можна називати дефіцитом Пенсійного фонду. Це — видатки соціального базису, зокрема пов’язані із дотаціями до прожиткового мінімуму, а Пенсійний фонд їх лише адмініструє.

Давайте проініціюємо, щоб допомога тим, хто не заробив пенсії, здійснювалася не за рахунок Пенсійного фонду, а за рахунок бюджету, як адресна допомога. Якщо цього не зробити, ми ще довго не запровадимо обов’язкової накопичувальної системи.

Е.Лібанова. — Сьогодні є принаймні один позитив — нам вдалося привернути увагу до ситуації в пенсійній сфері. Коли я на слайді показувала питому вагу пенсійних видатків у ВВП, мене це цікавило не з точки зору джерел фінансування — Пенсійний фонд чи бюджет, моє завдання було іншим. Однак проблема існує, тому одне з перших наших завдань — зробити чіткий аналіз того, що має фінансувати Пенсійний фонд, і того, що має фінансувати безпосередньо бюджет.

Як завжди за результатами круглих столів, ми підготуємо відкритий лист на ім’я президента, прем’єра і голови ВР з повним переліком пропозицій, що прозвучали. Сподіваюся, вони стануть предметом розгляду в рамках роботи Комітету з економічних реформ при президентові України.

***

Середня очікувана тривалість життя жінок при народженні в країнах, де пенсійний вік для жінок не перевищує 55 років

Пенсійний вік 50 років:

— Нігерія — 47,2; Кірибаті — 69,4; Шрі-Ланка — 75,8 року.

Пенсійний вік 55 років:

— Руанда — 47,3; Кот-д’Івуар — 48,6; Уганда — 51,0; Чад — 51,8; Кенія — 53,7; Конго — 55,7; Бенін — 57,0; Папуа-Нова Гвінея — 60,2; Мадагаскар — 60,6; Гаїті — 61,9; Непал — 63,4; Сенегал — 64,7; Пакистан — 65,2; Мавританія — 65,4; Індія — 65,7; Узбекистан — 70,1; Фіджі — 70,8; Індонезія — 72,0; Іран — 72,1; Російська Федерація — 72,3; Алжир — 73,3; Україна — 73,7; Йорданія — 74,1; Таїланд — 74,7; Саудівська Аравія — 74,9; Білорусь — 75,0; Сирія — 75,8; В’єтнам — 75,9; Колумбія — 76,34; Малайзія — 76,3; Венесуела — 76,5; Бахрейн — 77,2; Куба — 80,04; Сінгапур — 81,6; Австралія — 83,4 року.

Перелік 76 країн, де встановлено однаковий пенсійний вік для жінок і чоловіків:

— Кірибаті, Нігерія, Австралія, Бенін, Чад, Конго, Кот-д’Івуар, Фіджі, Гаїті, Індія, Індонезія, Кенія, Малайзія, Непал, Папуа-Нова Гвінея, Руанда, Сенегал, Сінгапур, Таїланд, Уганда, Буркіна-Фасо, Італія, Малі, Бурунді, Камерун, Китай, Домініка, Єгипет, Ефіопія, Гана, Гренада, Гайана, Південна Корея, Лаоська НДР, Ліван, Маврикій, Марокко, Парагвай, Філіппіни, Сент-Вінсент і Гренадини, Сьєрра-Леоне, Судан, Танзанія, Тринідад і Тобаго, Туніс, Уругвай, Зімбабве, Канада, Франція, Гватемала, Нікарагуа, Швеція, Бангладеш, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Лусія, Фінляндія, Болівія, Кіпр, Еквадор, Гонконг, Японія, Нова Зеландія, Перу, Німеччина, Ірландія, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Португалія, Іспанія, США, Барбадос, Данія, Ісландія, Норвегія.

Перелік 55 країн, де для жінок встановлено нижчий пенсійний вік

На один рік — дві країни:

— Бельгія, Швейцарія.

На 1,5—4,5 року — 12 країн:

— Латвія (1,5), Чеська Республіка (1,84), Туреччина (2), Коста-Рика (2), Угорщина (2), Литва (2,5), Вірменія (2,5), Словенія (2,67), Естонія (3,5), Ізраїль (4), Киргизстан (4,34), Болгарія (4,5).

На п’ять років — 41 країна:

— Шрі-Ланка, Алжир, Бахрейн, Колумбія, Куба, Іран, Йорданія, Мадагаскар, Мавританія, Пакистан, Саудівська Аравія, Сирія, Тайвань, Узбекистан, Венесуела, В’єтнам, Білорусь, Російська Федерація, Україна, Азербайджан, Туркменистан, Молдова, Панама, Казахстан, Сербія та Чорногорія, Хорватія, Аргентина, Бразилія, Кабо-Верде, Чилі, Конго, Грузія, Ямайка, Лівія, ПАР, Албанія, Австрія, Греція, Гондурас, Польща, Великобританія.

За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України