Країна старих

Олена Струк, "Контракти", №16, 2010

http://www.kontrakty.com.ua/show/ukr/article/3/16201012308.html

На виплату пенсій Україна витрачає 14–17% ВВП. За підрахунками Світового банку, до середини століття на десять робітників припадатиме 14 пенсіонерів. Отже, державі буде чимдалі складніше підтримувати старих. І, в остаточному підсумку, це змусить максимально зсунути пенсійний вік. З іншого боку, уникнути такого непопулярного кроку могло б сьогоднішнє заохочення народження нових громадян.

Це ще більш важливо, якщо враховувати прогноз ООН, відповідно до якого до 2050 року українців залишиться близько 30 млн. Пронаталістська політика Віктора Ющенка — об'єкт гордості екс-президента. Сумарний коефіцієнт на­роджуваності* в Україні підвищився з 1,2 2005 року, до 1,485 2008-го. Віктор Янукович теж пообіцяв подбати про те, щоб українців стало знову 52 млн. Заради майбутнього ефекту від припливу робочої сили держава вже сьогодні витрачає цілком реальні гроші. Гарантувати ж можна одне: на­родження нових українців коштуватиме дорого. Фактор страху Благополучна Західна Європа вже не один десяток років бореться з негативними демографічними тенденціями. Завзятість пояснюється підрахунками майбутніх втрат у ВВП і зменшенням питомої ваги розвинених країн у світовій економіці через зниження населення. З одного боку, таке скорочення знизить тиск людини на навколишнє середовище й природні ресурси, але з іншого — зміна структури населення призведе до нових економічних криз. За останні 50 років кількість працюючих зросла на 76%, а за наступні півстоліття збільшиться лише на 4%. Такі демографічні повороти призведуть до зниження потенційного зростання ВВП у Європі, за оцінками ОЕСР, до 0,5% до 2050 року. При цьому старіння населення підвищить навантаження на бюд­ж­ет; зниження рівня заощадж­ень, як у приватному, так і в державному секторі збільшить дефіцит поточного рахунку платіжних балансів країн і збільшить рівень держборгу. Демографи стверджують, що радикально підвищити народжуваність у розвинених країнах уже неможливо. Проте можна пригальмувати темпи депопуляції. Для України ця проблема не менш актуальна. У 1990 році сумарний коефіцієнт народжуваності становив 1,84, а до 2001-го впав до катастрофічних 1,085. У деяких містах показник опускався нижче за одиницю — такого не було в жодній країні світу. У розпал депопуляції Україна за рік втрачала населення, кількість якого дорівнює кількості жителів Кіровограда. У своїх передвиборних програмах політики обіцяли переломити тенденцію. Так, 2005 року було введено одноразову допомогу при народженні дитини, через три роки виплати на першу дитину підвищили на 50% — до 12,24 тис. грн. Мінімальні витрати держави на обіцяну допомогу збільшилися до 6 млрд грн на рік. За приблизними оцінками Міжнародного центру перспективних до­сліджень (МЦПД), загалом сімейна політика (включно з допомогою з догляду за дитиною до трьох років та іншими заходами) сьогодні обходиться у 2% ВВП. З погляду звітності програма виявилася ефективною. У 2009 році народжуваність збільшилася на 1,5% — до 515 тис. дітей. Однак кількість на­роджень усе ще на 200 тис. менша, ніж у благополучні 1980-ті роки. Та й бебі-бумом** у класичному розумінні терміна зростання, що відбулося, назвати складно. «Держдопомога, звісно, впливає на ситуацію, але не лише вона й навіть не так вона. Зростання народжуваності почалося ще 2002 року після тривалого падіння, а виплати було введено з 2005 року», — коментує начальник відділу якості демографічних процесів Інституту демографії і соціальних досліджень Ірина Курило. За її словами, видимості ефективності проекту надає демографічна хвиля, з якою збіглися виплати. Підйом пов'язано зі вступом у дітородний вік численного покоління 1980-х. Крім того, свою лепту вніс і ефект компенсації кризи 1990-х років. Матеріальні стимули лише посилили дію цих чинників. Зростання відбулося здебільшого завдяки реалізації відкладених або запланованих на пізнішій строк народжень. Сім’ї справді поспішають скористатися пільгами, але водночас народжувати більше дітей не планують. Так, з 2006 року основний приріст забезпечувало народження другої дитини. У підсумку держава оплачує лише зсув календаря народжень, не впливаючи на репродуктивні установки в суспільстві. «Традиції багатодітності в Україні втрачено. Багато народжувати вже не будуть, адже ідеальна сім'я для українців — це сім'я, у якій двоє дітей», — зазначає Ірина Курило. Демографи стверджують, що час для збільшення виплат (2008 рік) було обрано не зовсім вдало. Відкладені народження вже реалізовано, а економічна криза ще триває. «Попереду нас очікує демографічна яма. Розраховувати на зростання надалі або навіть на стабілізацію народжуваності я б не стала», — визнає експерт. Європейська щедрість Як свідчить досвід інших країн, одноразові виплати при народженні дитини, хоч би якими значними вони були, мають лише короткостроковий ефект. За рік-два сім’ї все одно опиняються сам-на-сам із проблемами, пов'язаними з утриманням дітей. У більшості розвинених країн, де демографічна політика успішна, програми мають комплексний характер. Крім виплат, вони включають відпустки з догляду за дитиною для обох батьків, субсидування дитячих установ. Такі заходи знижують витрати сім’ї і з виховання дитини. Країни Скандинавії — держави з довгою традицією сімейної політики, що, до речі, була викликана не лише прагненням підвищення народжуваності, а й ідеологією гендерної рівності. У Норвегії, наприклад, на оплачувану відпустку можуть розраховувати як мати, так і батько. Їм надають 16 місяців на двох, причому компенсують 80% доходу, що був до декрету (не менш ніж EUR42 тис. за рік). У Швеції допомога з догляду за дитиною для матері впродовж декретної відпустки більша, якщо один місяць цієї відпустки бере батько. Там 20% чоловіків користуються своїм привілеєм посидіти вдома з малям. Як показують дослідження, народжуваність справді вища в тих країнах, де чоловіки беруть на себе частину «жіночих» обов'язків. Демографічна політика Швеції передбачає безліч інших важелів. За рахунок держави компенсуються 90% витрат сім’ї на послуги дошкільних установ. Завдяки цьому у Швеції понад 90% дітей у віці 4–6 років відвідують садочки. З 2008 року сім'ї, які не користуються дитячими садочками, отримують від держави допомогу в розмірі EUR300 на місяць. Цього ж року влада запровадила гендерний бонус у вигляді зниження податкового навантаження для батьків, які рівномірно розподіляють між собою відпустку з догляду за дитиною. У Данії, де витрати на сімейну політику сягають 3,8% ВВП, батьки можуть на рік піти в декретну відпустку, причому здебільшого за ними зберігається зарплата в повному обсязі. Держава виплачує сім'ї матеріальну допомогу в розмірі EUR114–185 на місяць, допоки діти не досягають 18 років. Європейським країнам з розвиненою сімейною політикою вдалося підняти рівень народжуваності до 1,6–1,8. Але такий показник дістався їм високою ціною. Так, у Швеції рівень податків сягає 47,1% від ВВП, у Норвегії — 42%, у Франції — 43,1%. Високе податкове навантаження гальмує нарощування валового внутрішнього продукту. Як вважають економісти, надто витратна сімейна політика відіграла свою роль у рецесії, що почалася у Швеції на початку 1990-х років. У 1993 році ВВП країни скоротився на 2,06%. Для покращення ситуації шведсь­кому уряду довелося знизити ставку прибуткового податку до 50%, а граничну ставку на доходи компаній — з 52–57% до 30%. Уже у 1994 році в країні відновилося економічне зростання. Важкий тягар Виконуючи передвиборні обіцянки президента, уряд буде змушений підвищувати матеріальні стимули. З погляду покращення рівня добробуту сімей це — правильний крок. «Виплати при народженні дитини — справедливий і об'єктивний механізм соціальної політики. Він залишає мало місця для зловживань», — зазначає аналітик BG Capital Віталій Ваврищук. За його словами, підвищення допомоги 2008 року стало можливим завдяки перерозподілу ресурсів, які так чи інакше було б спрямовано на соціальну сферу — на збільшення пенсій чи зарплат бюджетникам. При цьому витрати на соцполітику зростатимуть принаймні зі швидкістю інфляції. Для економіки така щедрість коштує дорого. З огляду на співвідношення населення працездатного віку і пенсіонерів, Пенсійний фонд уже не справляється зі своїми функціями. Зараз більш ніж 40% витрат фонду перекривається за рахунок бюджету», — розповідає Віталій Ваврищук. Збільшення ж матеріальних стимулів для підвищення народжуваності лише додасть наван­таження на держ­скарб­ницю. За прогнозами віце-пре­м'єра Сергія Тігіпка, 2010 року дефіцит бюджету становитиме 25–30 млрд грн (без урахування дефіциту НАК «Нафтогаз України») — 4,5–5% ВВП. І покривати його доведеться за рахунок зовнішніх запозичень. Останніми роками держборг збільшується астрономічними темпами: 2008-го — на 40%, 2009-го — на 60%. До кінця минулого року він сягнув $28 млрд — це третина українського ВВП. Але в нарощування держборгу є серйозна вада. Вартість запозичень для юридичних і фізичних осіб збільшується. Але ж для багатьох компаній кредитування — єдина можливість для розвитку бізнесу. Одним із найочевидніших джерел фінансування демографічної політики є підвищення податків. «У Франції та Скан­динавії високі держав­ні витрати на сімейні програми урівноважуються високими податками. За зростання на­род­жу­ва­ності платять у першу чергу бізнес і саме населення. Але ми, як економіка, що розвивається, не можемо покласти всі витрати на бізнес, позаяк позбавимо себе інвестицій і динамічного економічного зростання», — визнає керівник програми «Соціальна економіка» МЦПД Максим Борода. Економісти Каліфорнійського університету Кристина й Девід Ромер у своєму дослідженні «Макроекономічні наслідки змін у податковій політиці» підрахували, що підвищення податкового тягаря на 1% ВВП веде до зниження ВВП на 2–3%. З такими темпами Україна за 15 років втратила б понад третину свого валового продукту. Хоча ймовірніший результат збільшення податкового навантаження — ще більше приховування доходів і тінізація економіки. «Тож у найближчі два роки податкове законодавство навряд чи зміниться. Надалі ж Україна навпаки піде шляхом зниження навантаження», — вважає Віталій Ваврищук. Хоч яких би заходів вживали, втілити в життя гасло «Нас 52 мільйони» навряд чи можливо. Навіть рівень природного відтворення (коефіцієнт 2,1) для України недосяжний, як і для більшості європейських країн. Якщо ж заплющити очі на те, що рівень бідності серед сімей усе ще дуже високий, витрати на підвищення народжуваності непосильні для української економіки. Тим більше, що висока смертність і коротка тривалість життя зводять нанівець весь ефект. «Виплати треба було б взагалі знизити. Адже скорочення народжуваності — не вирок для економіки. Регулювати дефіцит робочої сили можна, наприклад, за допомогою міграційної політики», — вважає Максим Борода. Щоправда, знайти приклад вдалого її використання складно. Навіть ті країни, які спеціально залучали іноземців, поки ще не можуть взяти під контроль міграційні потоки. Матері ж, які лише на підгузки для дитини витрачають 3–4 тис. грн на рік, були б точно проти скасування допомоги. Матеріальні стимули хоч і не змінюють радикально демографічних тенденцій, натомість створюють позитивний імідж держави в очах її населення.